• Тестовий режим роботи
21 10

Бунін і Україна: любов з першого погляду

   

         Життя багатьох російських письменників у всі часи було пов’язане з Україною, її зворушливими картинами природи, її талановитими і працьовитими людьми, які надихали митців творити.

         Запорозька Січ, Хортиця, Дніпро-Славутич з його порогами, які довелося долати на козацькій “Чайці”, теж стали джерелом натхнення та горнилом для становлення відомого російського письменника, лауреата Нобелівської премії, Івана Олексійовича Буніна, який прожив довге захоплююче життя. Народившись через дев’ять років після занепаду кріпосного права, він помер вісім років опісля закінчення другої світової війни, віддавши служінню літературі 66 років, дві третини віку.

Народився Іван Бунін 22 жовтня 1870 року у Воронежі, в старовинній розореній дворянській родині. Дитинство і рання юність майбутнього письменника пройшли на хуторі Бутирки, Єлецького повіту, Орловської губернії, куди в 1874 році переїхала родина Буніних в останній свій маєток.

Восени 1881 року Бунін вступив до Єлецької гімназії, де навчався всього чотири роки, а далі продовжував освіту вдома під керівництвом старшого брата Юлія, що був висланий за участь в народовольчому русі.

Брат Юлій зіграв велику роль в духовному становленні Буніна. Старшому братові він був зобов’язаний тим, що покинув остаточно родове розорене помістя, побував у містах України Харкові і Полтаві, де служив Юлій. Там, в земській управі, в якості бібліотекаря і статиста працював і сам Бунін.

         Літературну діяльність Бунін почав, коли йому не було і сімнадцяти років. В 1897 році він випустив свою першу книжку художньої прози - збірку оповідань “На край світу”, яка привернула увагу критиків і широких кіл читачів, зробивши його ім’я відомим.

Він багато читає про Україну: “Тараса Бульбу” Гоголя, про Запорозьку Січ і часто малює собі в уяві стрімкі дніпровські пороги і переїзди через них орлів-січовиків “козацьким ходом” на чайках.

Довго готуючи себе, Бунін таки здійснює, після умовляння матері, подорож порогами. Ось як він про це напише у своїй повісті “Козацьким ходом”: “Пізніше мені багато прийшлося поблукати по білому світу, але здається, ні одна моя подорож не збереглася так у моїй душі, як ці недовгі мандри по півдню Малоросії.

На шляху від Курська до Києва, я або не відходив цілими годинами від вікна, відволікаючись видом нової місцевості і нового типу людей, прислухався до м’якого південного говору, вдивлявся в лиця. Хохли мені дуже сподобались з першого погляду. Я зразу відзначив різницю, яка існує між мужиком-великоросом і хохлом. Наші мужики народ, у більшому, виснажений, в дірявих сіряках, в лаптях і онучах, зі схудлими лицями і патлатими головами. А хохли викликають відрадне враження: рослі, здорові і кріпкі, дивляться спокійно і ласкаво, вдягнуті в чисту, нову одежу…”. Ось як поетично з любов’ю описує Бунін далі подорож на “Чайці”, насолоджуючись красою Дніпра: “Плавно віддавалась повільній течії наша барка, а назустріч їй рухалася багатоводна широчінь Дніпра, проходили зелені урочища островів, там і сям важко пливли величезні плоти, а на них клопотали за роботою люди, розносились бойкі крики, говір і пісні. Там таємничо народжується він маленькою річкою і біжить серед дрімучого Полісся, де до цих пір ще бродять кабани і дикі кози, а бобри будують на лісних затонах свої хижі, і вже величним і повноводним з’являється в цій мирній і веселій Україні, благословенній країні землеробства і сільського життя. І я думав про те, яка прекрасна ще до цих пір ця країна, над якою пронеслося стільки віків кровавих війн і розбрату, по степах якої бродили дикі племена печенігів і половців; думав про те, як довго береже ця країна печать глибокої сивої старовини”. Я бував на могилах багатьох великих людей, але ні одна із них не справила такого зворушливого враження, як могила українського Кобзаря. І насправді, чия могила скромніша і в той же час величніша і поетична?! Поблизу неї древній Канів, “місце крові”, по старовинній турецькій назві, де почивають на старовинних монастирських кладовищах герої і захисники старовинного козацтва Самійло Кішка, Шах і Іван Підкова.

І. Бунін любив Україну і все українське. “Обидва ми, - писав він про себе і Чехова, - захоплювалися Малоросією”.

“В сучасності, - наголошував Бунін знову ж таки пророче, в “Житті Арсенєва”, - був великий і багатий край, красота його нив і степів, хуторів і сіл, Дніпра і Києва, народу сильного і ніжного, в кожній дрібниці побуту свого красивого і охайного, - нащадка слов’янства істинного, дунайського, карпатського”.

Можна багато розповідати про Івана Олексійовича Буніна, як людину, письменника, поета і перекладача, адже він перекладав вірші Т. Шевченка і також його заповіт російською мовою. І ніщо людське йому не було чужим. Він закохувався у чарівних жінок і вони теж любили його.

Ні в чому іншому так не відобразилось це світовідчуття, як в його оповіданнях про любов. Любовне почуття, хвилювання лише сполох, лише сонячний удар і продовжується одну мить, не в силах змінити нічого. Важливо, що саме геніальне бунінське оповідання про любов називається “Сонячний удар”. Але це необхідно читати, вражаючись магічній силі письменника.

Навесні 1919 року Бунін разом з жінкою, уникаючи червоного більшовицького терору, поїхав з Москви на південь, спочатку в Київ, а потім в Одесу. З Одеси в 1920 році із залишками білої гвардії, в потоці інших біженців, Буніни стають вигнанцями і потрапляють за кордон. Після недовгого перебування в Константинополі, Болгарії і Сербії, вони переїздять до Франції, у Париж. В тридцяті роки, вже в еміграції, він отримав Нобелівську премію - визнання, вище якого вже немає.

Під час Другої світової війни, коли Бунін з дружиною жили на півдні Франції, в Грасі у важких матеріальних умовах, Бунін на всі пропозиції фашистів співробітничати з ними - відповідав рішучою відмовою. Однак і на батьківщину Бунін, старий і хворий, так і не повернувся .Він помер у Парижі в ніч на 8 листопада 1953 року.

Бунін ніколи не долучався до характерного для певних прошарків російської інтелігенції антиукраїнського шовіністичного хору, не проявляв зверхності до українців. Тим він і цінний для українців, що показав, яким може і має бути справжній російський інтелігент.

Василь Слободяник

За матеріалами сайту http://www.personal-plus.net