Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину,

Де покинув чорні очі...

Повій,вітре, з полуночі!..

Між ярами там долина,

Там біленькая хатина;

В тій хатині голубонька,

Голубонька-дівчинонька...

Повій, вітре, до схід сонця,

До схід сонця, край віконця;

Край віконця постіль біла,

Постіль біла, дівча мила.

Нахилися тишком-нишком

Над рум’яним, білим личком;

Над тим личком нахилися,

Чи спить мила – подивися.

Як спить мила, не збудилась,

З ким любилась, і кохалась,

І кохати присягалась...

Як заб’ється їй серденько,

Як дівча здихне тяженько,

Як заплачуть карі очі,

Вертай, вітре, к полуночі!..

А як мене позабула

Та нелюба пригорнула,

То розвійся край долини,

Не вертайся з України!..

Вітер  віє, вітер віє,

Серце тужить, серце мліє,

Вітер віє, не вертає,

Серце з жалю завмирає.

Степан Руданський. Усі твори в одному томі. Київ, 2007, С. 10