Шановні відвідувачі сторінки! 

Пропоную вам декілька віршів студентів-

випускників нашого університету зі збірки поезій

 «ДІІТівські сонети 2020» (готується як е-книга)

Як важко починати вірш,
Як важко просто говорити,
Все думаєш: "скажу пізніш",
А як до діла – рот закритий.

Боїшся, що не зрозуміють
Ні друзі, рідні, то ж тобі
Лишається лиш соромливо
Ховати всі свої думки.

А світ мінливий, наче хмари
Сьогодні зайчик, завтра пес,
І не помітиш як удавом,
Поглине сонце цар небес.

Тож так промовчиш ти кохання,
Країну, націю і чин,
І попри всякі намагання
Для них не будеш вже своїм.

Бєляєв Олександр, факультет «ТК»

Молитва

Боже, Отче милостивий,

Ти нам дав ту мову красну,

Поміж мовами найкращу,

Нашу рідну, нашу власну.

Тою мовою співала

Нам, маленьким, наша мати,

Тою мовою навчала

Тебе, Боже, прославляти.

Тою мовою ми можем

Величатись перед світом,

Бо між мовами ця мова –

Мов троянда поміж цвітом.

Хоч би й хто знапастив нас,

Хоч би й хто посмів грозити, –

Дай нам силу, дай відвагу

Рідну мову боронити.

Поможи, Небес Владико,

Хай буде по Твоїй волі,

Щоб та мова гомоніла

Вільно: в хаті, в церкві, в школі.

Дай діждати пошанівку

Рідного святого слова,

Щоб цвіла на славу Божу

Наша українська мова!

Шевченко Юлія, ф-т «Е»

* * *

«Коли забув ти рідну мову – 

           Біднієш духом ти щодня;

           Ти втратив корінь і основу, 

Ти обчухрав себе до пня»

Д. Білоус

Видають похоронний картуз

І до чоботів гель-цинк.

Танки

Не змогли врятувати Союз.

Чуєш, Єльцин,

І танки.

Ти ганяєш старенькі Карпати,

Збиті лікті іще кровоточать.

«Татку, –

Ти просив, коли час було спати,

Дай совочок,

Лопатку!»

Ти учив посередню російську,

Кращу суржика, проте не дуже.

Часто,

Вибираючи рідну, чужу, англійську,

Пробивалися «лужи»,

«здрасте»…

Ти зустрів українську на парті.

Маланюк – збірник макулатури?

На Покрову

Ти зненавидів матір,

Культуру,

Мову.

Вас мирили кофтини зелені

І снарядів сипучі кар’єри.

Врешті,

Браконьєри стріляють тюленів,

Браконьєри

Не перші.

Десь позаду твій, сину, совок,

А попереду, сину, лопата.

Варто

Чужу пісню у власний ріжок

І солдатом

Вбивати?

Буряк Станіслав, ф-т ОБЗ

* * *

Ти чуєш, як дихає вітер,

Як шепіт розносить у неба блакить,

Як стелить витканий з літер

Рушник, і як він майорить.

Ти бачиш, он пташка співає,

І пісня та ллється в гаї і ліси,

Ти бачиш, як світ засинає

Від тої незайманої краси?!

Ти знаєш, все те оживає від слова,

Чистішого, ніж світанкова роса,

Бо воно – це і є наша мова,

Нашої думки нестримна гроза.

Ти знаєш, вона наче квітка у полі,

Що вже давно проросла на цей світ.

В ній стільки зрад, кохання, болю,

Що дивуєшся, як прожила стільки літ.

Її навіть хотіли забути,

Стерти з пам’яті вірній юрбі,

Їй забороняли просто бути,

А вона – зберіглася в тобі.

У тобі, твоїх молитвах,

У серці, вірі і думках,

У поколіннях та невпинних,

Часом стомлених, віках.

У твоїх тепер долонях

Цей дар, що не впав в забуття,

Він весь в тобі – в душі і скронях,

Він прагне, прагне до життя!

Він є в твоїх найперших звуках

У посмішці матусиній, в очах,

У перших кроках і у серця стуках,

У сивих пасмах на плечах…

У ній все те, чого бракує часом:

Спокій, тиша, мрії тінь.

У ній навік сплелася разом

Пам’ять цілих поколінь!

Поглянь на себе. Що ти бачиш?

Це тіло, погляд і вуста….

А це все зерня, козаче,

В тобі прадіда проростає.

Тож не згуби в собі ту іскру,

Неси її крізь сніг, незгоду.

Не дай якомусь там бурмистру

Стерти усі стежки народу!

А якщо ти супиш брови,

Прочитавши усе те,

То знай, що квітка моєї мови

Без нас ніяк не зацвіте…

Півник О. ф-т «Е»

*  * *

Поетів доля не шкодує

Та раз за разом все гартує,

Щоб ні на мить не забував,

Що сам Творець подарував

                   Ліричний, рідкісний талант.

                   Тож маєш, хлопче, мов атлант,

                   Розправивши широкі плечі,

                   Відкрити дивовижні речі,

Що змінять цей мінливий світ,

Розплавлять той твердий граніт,

Який у більшості серцях

Застиг, як кров в нових рубцях.

                   В тобі від самої появи

                   Був непростий політ уяви.

                   Тож мусиш ти ним поділитись,

                   За щастя в своїм краю битись.

Та ні вогнем або мечем,

А словом, що стане ключем

До миру, злагоди й любові.

Та як не прагнув би до волі –

                  Змирись, бо доля вже така

                   В поета не бува м’яка,

                   Щоб ні на мить не забував.

                   І сам талант свій цінував!

Ямбург Ксенія, ф-т УПП

Погодьтеся, наша студентська молодь талановита та вміє висловити свою думку, навіть в поетичних рядках!