2812

Шановні користувачі! Вітаємо вас з зимовими святами!

Довгі й затишні зимові вечори – саме час для теплого пледа й улюблених віршів під чашку ароматного чаю, кави чи какао. Зима – чарівна пора, яка ніби дає людині паузу, щоб віддихатися, подумати про минуле і помріяти про майбутнє. Звичайно ж, її особливі шати і атмосфера багато років є джерелом натхнення для поетів і прозаїків, художників і композиторів. 

Пропоную і вам таку творчу підпитку: сьогодні для вас поетична колекція про зиму, мороз, сніг, завірюхи й заметілі. Читаємо майстрів української поезії: в рядках Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Франка, Максима Рильського, Юрія Іздрика та інших поетів.

Сніжинка за сніжинкою збирається душевний і сповнений натхнення зимовий пейзаж…

Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй, певно, сняться повні жмені груш.

Їй сняться хмари і липневі грози,
чиясь душа, прозора при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.

Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.

І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
все згадує себе в свою найкращу пору.

І стежка, по якій вже тільки сніг іде…

(Ліна Костенко)

***
Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину…
Завіє сніг і наш поріг,
І в полі бадилину.

За ногу вхопить вітер дим,
А сніг і дим завіє,
Ще й білим язиком твердим
Прилиже дим, як вміє.

Хвоста розпушить курці сніг
І пожене за вітром,
Останні яблучка із ніг
Зіб’є із віт над світом.

До айстр останніх припаде
Губами сніговими
І тихо їм щось доведе,
І забіліє з ними…

Під самим садом обрій ліг
На сіру павутину…
Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину…

(Микола Вінграновський)

***
На віях тиші мерехтять сніжинки.
Зима крізь вії дивиться на світ.
Шляхи і діти їх – стежинки –
шукають вранці згадку до воріт.
Село в снігах, як чаша кришталева,
у срібних жилках скованих джерел.
Ідуть у білих каптурах дерева,
понамерзали брови у дерев.
Їм білий вітер розвіває поли,
вони бредуть похилені, на шлях,
де гайвороння, чорне як ніколи,
шматочок сонця ділить у полях.

(Ліна Костенко)

***
Сніг падав безшелесно й рівно,
Туманно танули огні,
І дальній дзвін стояв так дивно
В незрозумілій тишині.

Ми вдвох ішли й не говорили,
Ти вся засніжена була,
Сніжинки грали і зоріли
Над смутком тихого чола.

І люди млисто пропливали,
Щезали й гасли, як у сні, —
І ми ішли й мети не знали
В вечірній сніжній тишині.

(Максим Рильський)

***
Синиця в шибку вдарила крильми.
Годинник став. Сіріють німо стіни.
Над сизим смутком ранньої зими
Принишкли хмари, мов копиці сіна.

Пливе печаль.
Біліють смолоскипи
Грайливо пофарбованих ялин –
Вони стоять, немов у червні липи,
Забрівши в сивий і густий полин.

Полин снігів повзе до видноколу,
Лоскоче обрій запахом гірким.
Лапаті, білі і колючі бджоли
Неквапно кружеляють понад ним…

(Василь Симоненко)

***
Сніги метуть. У вікнах біле мрево.
Антени ловлять клаптики новин.
На білий вальс запрошую дерева,
на білий вальс вітрів і хуртовин.

Хай буде сніг, і музика, і вечір.
Хай серце серцю сплачує борги.
О покладіть гілки мені на плечі,
з мого життя пострушуйте сніги!

Я вас люблю за те, що ви дерева.
Що ви прийшли до мене, що ви тут.
Зима стоїть, скляна і перкалева.
Метуть сніги. Сніги метуть, метуть…

(Ліна Костенко)

***
Сипле, сипле, сипле сніг.
Мов метелики сріблисті,
Сніжинки біленькі, чисті
Тихо стеляться до ніг.
Сипле, сипле, сипле сніг.
Сипле, сипле, сипле сніг.
Тихо, легко і спроквола
Покриває все довкола,
Ні стежок, ані доріг…
Сипле, сипле, сипле сніг.
Сипле, сипле, сипле сніг.
Все присипав – доли, гори,
Вже ввесь світ – мов біле море,
Біле море без доріг.
Сипле, сипле, сипле сніг.

(Марійка Підгірянка)

***
Вже стоять за парканом до свята запряжені коні.
І годинник старий припиняє сполоханий хід.
І стають почуття на морозі прудкі і червоні.
І дарує ріка цей наповнений втіхою лід.

Вже несеться зима в круговерті нестримного танцю.
І важливі слова ти говориш крізь лагідний сміх.
І з корицею чай нам несуть на коричневій таці.
І в горнятка бажань рафінований падає сніг.

(Олена Багрянцева)

***
Сипле, сипле, сипле сніг.
З неба сірої безодні
Міріадами летять
Ті метелики холодні.

Одностайні, мов жура,
Зимні, мов лихая доля,
Присипають все життя,
Всю красу лугів і поля.

Білий килим забуття,
Одубіння, отупіння
Все покрив, стискає все
До найглибшого коріння.

Сипле, сипле, сипле сніг,
Килим важче налягає…
Молодий огонь в душі
Меркне, слабне, погасає.

(Іван Франко)

***
Холоднеча. Кохана моя, чи ти чуєш, яка холоднеча?
“Смертний протяг”, – сказала би Марта, а Марта знає сенс.
Не врятує ніщо – ні мовчання, ні зустріч, ні втеча, –
не врятує ніщо, бо у холод зникає все.
Хоч неначе немає зими – ні заметів, ані заметілі.
Холоднеча суха, мов запущений туберкульоз.
Лиш на тілі відбитки одеж, що недавно безславно зотліли
в намаганні згоріти. Можливо, згоріти всерйоз.
Проростає цибуля, і яблука в’януть потроху.
Розсипається в прах великодній вінок на стіні.
Допиваю вино, що бродило минулого року,
і жбурляю пляшки за вікно, в неіснуючий сніг.
Холоднеча стерильна, і марно чекати предтечу.
Це Різдво не прийшло і, напевно, уже не прийде.
Я ховаюсь в кімнатах, натягую шкури на плечі,
та сховатись від цього, кохана, не можна ніде.
Треба вбрати, кохана, ці шкури, поїджені міллю,
і виходити з дому, і переступати поріг,
і рушати на південь, у край, де ще є заметілі,
щоб упасти обличчям у білий, незайманий сніг.

(Юрій Іздрик)

***
Зима-фотограф проявляє плівку.
Працює майстер впевнено, уміло.
Ось — чорний птах упав на чорну гілку.
За мить — на білій гілці птаха біла.

Ще мить — і негативи днів минулих
Проявить снігу біле покривало.
Де нас удвох між ліхтарів і вулиць
Зимова ніч на літо повінчала.

(Наталка Позняк)


Дивись: https://bookmarin.com/uk/zimova-kazka-snizhni-j-nizhni-virshi-pro-zimu/