Театр одного актора «Крик» – єдиний в Україні (і навіть у Європі) театр, у якому актор одночасно і режисер, і сценарист, і сценограф, і художник, і музичний редактор, і гример, і костюмер – усі в одній особі. Це – народний артист України, лауреат багатьох фестивалів та конкурсів Михайло Васильович Мельник. Народний артист України Михайло Васильович Мельник народився 1957 р. у Сумській обл. 1982 року закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. У 1982–1989 роках – актор Дніпропетровського українського театру ім. Т.Г. Шевченка. У грудні 1989 створює Театр одного актора «Крик».

    Михайло Мельник став лауреатом Першого Республіканського конкурсу читців ім. Т. Г. Шевченка, першим лауреатом Міжнародної премії ім. Л. Курбаса, неодноразово йому присуджено звання лауреата та володаря Гран-прі регіонального театрального фестивалю «Січеславна». Михайло Васильович нагороджений Орденом Української Православної Церкви Великого князя Володимира – ІІІ ступеня.

    Ось що розповідає про себе Михайло Мельник : «…Я досить складна людина, зі своїм непростим характером, максималізмом. Це – речі вроджені, закладені Богом і батьками, і якщо їх, уявимо, зламати, то я зникну як особистість… І через цю натуру те, що відбувалося в ту епоху в театрі мене, за великим рахунком, не влаштовувало. Кожна людина передчуває майбутнє в боязких мріях, і на етапних поворотах життя важливо довіряти своїй інтуїції. "Крик" народився не в одну секунду. Підсвідомо я до цього готувався, ставлячи на малій сцені театру Шевченка «Гайдамаки» та «Пропащі». І ці спектаклі, формат їхньої подачі виявилися цікавими глядачеві. Побутовий театр мене не приваблював. 

    Мені хотілося створити театр, який не буде схожим на інші. Але формат театру одного актора був обраний від нещастя, розпачу – просто не було з ким реалізовувати свої задуми. Допомагав лише друг-освітлювач. Хоча я був натхненний успіхом постановок на малій сцені, але йшов у нікуди. Була, щоправда, одна зачіпка. Я кілька років вів театральну студію  монтажного технікуму. І його директор Орлов, почувши про мої муки та шукання, сказав: «Ми не хочемо вас відпускати!».

    Так «Крик» народився та прожив перші місяці в актовому залі на третьому поверсі технікуму. Все театральне обладнання – режисерський пульт, освітлювальну техніку тощо – робив своїми руками. І коли було особливо важко, я відчував за спиною незримий образ уже покійного на той час батька-фронтовика, який ставив німе запитання: «Невже здасись?!». Ось заради пам'яті  батька був готовий здохнути, але не повернути назад.

    Не було нічого. Щоб привабити глядачів, ходив вулицями, роздавав перехожим листівки-запрошення. Спочатку «Крик» рятували… дудочки. Живучи у підвалі на межі злиднів, я за ніч встигав зробити 20 дудочок і потім їздив їх продавати по три карбованці – коли до райцентрів, іноді – до Києва. Пам'ятаю, став якось із дудками на Хрещатику, став грати. Цікавих людей зібралося сто людей, стали розпитувати, хто я, чим займаюся.

    Я їм розповідаю – і про театр, і про відсутність у ньому найнеобхіднішого, про бажання купити для «Крику» хоча б магнітофон. Тоді люди стали складати біля моїх ніг гроші. Вразив мене один інженер – чоловік років 45 з благородною сивиною у скронях. Він поклав десять карбованців, спитав мене, чи буду я тут ще півгодини. За цей час збігав додому, приніс 100 рублів... Всім благодійникам я виписував «вічне запрошення», і було дуже приємно, коли навіть через роки за такими виписаними від руки квитками люди приїжджали познайомитися з «Криком».

     За 25 років змінилося покоління глядачів, всі спектаклі «Крику» тепер проходять з незмінним аншлагом, квитки необхідно купувати за місяць-півтора вперед. Напевно, залишатися цікавим та актуальним для своїх шанувальників допомагає прагнення усвідомити те, що турбує сучасників найбільше. Кожен режисер має бути психологом. І ще – самому настраждатись у житті, щоб потім цінувати життя і те добре, що є в людях.

    Вважаю, за ці чверть століття найзнаковішою, епічною стала робота «Гріх», яку вважаю вершиною репертуару. Це – трагічна притча з багатьма підтекстами, пластична вистава, в якій перша частина – завжди експромт. Трагедія божевільного, яка була вибухом свідомості за колишнього українського режиму і яка набула нового смислового наповнення в наш страшний час. Думаю, якби я як режисер і актор створив би лише цю єдину виставу, то вже прожив би творче життя недаремно.

    Страшно від того, що ми завжди говорили про безцінність людського життя, але під час війни життя знецінюється. Страшно від того, що серед загиблих – люди похилого віку, діти. Але найстрашніше, що серед зжерлих цією війною – тисячі молодих, на яких обриваються тисячі ланцюжків поколінь. Страшно уявляти, що серед цих ненароджених нащадків могли бути генії людства, новий Спаситель. І якщо в цій війні ми втратили Спасителя, то чого йдемо? Бог дав людям розум, а люди проміняли цей безцінний дар на безумство, яке дає війна. Не можу відключити мозок від усвідомлення того, що тисячі людей загинули, десятки тисяч – живуть у підвалах, помирають з голоду. І за цей жах ніхто не відповість перед людьми.

    …Тільки я і Бог знаємо, чого вартий як актор».

За матеріалами сайту:  https://gorod.dp.ua/news/98717